Мій блоґ

Дивлюся якось наш П’ятий канал, а точніше його біжучу сторінку. І що я там бачу? Одна Юля.  Юля сказала те, Юля закликає українців робити те, Юля обурюється через те і т. д. Бля, думаю, шо за херня? Якого хєра цю сучку так піарять? Чи вона єдина в нас опозиція? А чого не пишуть про шо Тягнибок постійно каже?

Раніше купував журнал Тиждень, але останні пів року не купляю. Задовбав своїм постійним ниттям і наріканням на противсіхів. Нє, ну може вони й винні трішки, шо Яник переміг, але бля, ну скіки ж можна? Вже більше пів року після виборів прошло, життя йде далі, а у Тижня одна тема - які пагані противсіхи, шо за жидовочку нашу “патріотичну” не голосували  і привели зека до влади.

Але чим би жидовка була краща? Та їй так само як і Янику насрать на українську мову і культуру. Вона так само би підписала договір з москалями про продовження базування Чорноморського флоту і переконувала би нас своїми полум’яними промовами, що це вигідно Україні. Так само би Юля відзначала Дєнь Пабєди і з високої гори клала на вояків УПА та їхнє державне визнання. Ну правильно, навіщо ж їх визнавати? Вони ж меншість. А країну не тре розколювати. Так же вона нещодавно заявила. І на Ющенка наїхала, мовляв, він розколював країну. Нє, Юлька розколювати не буде. А отже і шанувати справжніх українських героїв не буде. Бо чим же ще Ющенко розколював країну як не цим?

А на місцях при Юльці правили б українофоби, такі як Матьковський в Полтаві, які ненавидять все українське. І такі як Лозинський полювали би з рушницями на простих людей. Єдина відмінність - на якісь патріотичні свята або будучи в західній україні юлька могла би трохи попіздєть про те яка вона мля патріотка і як переймається долею нації.  Але  на тому її патріотизм би і обмежився. Сильно краще від Януковича? Навряд.

Але зараз Юлька активна патріотка. Олігархи від неї потікали, партія розсипалася, ідеології жодної. Тому вирішила скористатися націоналістичною. Говорити вона вміє, гарно, падлюка, говорить. Але ж треба співставляти слова з діями. А дії ці не на її користь.

Тому закликаю усіх не вірити цій підступній жидовці. Вона - справжня курва, яка в 90-ті нажилася на злочинних схемах, натирила бабла, потім рішила піти в політику, сколотила собі олігархічну партію і декілька років навіть була прем’єркою. Ну і звісно рішила іти в президенти. В 2009 р. бачачи, що нічого їй з цією затєєю не світить, рішила подерибанить країну з Януковичем. Але Янукович не дурень, домовляться з цією курвою не став, бо знав, що вона його кине в перший же зручний момент. Тому сам рішив її кинуть.

Президентом Юля не стала, і тепер Бандюкович ухватив її за сраку. Але ще є місцеві вибори на яких Юлька може десь шось виграть. Але досить. Досить дурити народ. Досить з нас уже цієї курви. Вона вже правила і нічого хорошого не принесла. Чинить опір Януковичу її “Батьківщина” не може, бо в неї постійно купа “тушок”. Захищати малий та середній бізнес вона теж не буде, бо це олігархічна партія. Отож варто сказати цій курві Юльці “До побачення”. Точніше “Прощавай”. І голосувати за нових людей. Слава Україні! І сала бажано теж!

Шановні панове Єфремов, Симоненко, Гриневецький! У своєму законопроекті ви ставите за мету захистити російську мову та мови інших національних меншин. Дуже благородна справа і можна було би навіть побажати вам удачі, але дозвольте в такому разі вас запитати: чому ви не захищаєте українську мову? Чому ви дбаєте про мову, яку рідною в Україні вважають 21% населення, і зовсім плюєте на ту, яка є рідною для 68 % українців? Адже нині україномовні громадяни не можуть почуватися повноцінно у своїй країні, вони щодня дискримінуються за мовною ознакою. Вони не можуть прожити в Україні не знаючи чужої російської мови. Вони не можуть купити собі україномовну газету, україномовний журнал, україномовну книгу, диск з українсько озвученим фільмом. Вони не можуть дивитися телевізор своєю рідною мовою, бо нині жоден канал не є повністю україномовним. Ви ставите Україні за приклад Фінляндію, де є дві державні мови.  А тепер уявіть ситуацію, коли фін заходить в магазин і не може знайти для себе книгу фінською мовою. Чи реально це? Очевидно, що ні.

Чому ж тоді ви в цій ситуації, коли україномовна більшість зазнає таких жахливих утисків у своїй рідній державі замість того, аби захищати цю  більшість, говорите про права меншості, яка і без того прекрасно себе почуває? Невже ця меншість для вас дорожча більшості? Але ж хто, крім української влади, ще про неї подбає? Не переживайте за російськомовних, вони не пропадуть, бо є Росія, яка своєю інформаційною продукцією нині окупувала український простір. Українська ж сторона, на жаль, не має такого потужного сусіда і змушена розраховувати лише на себе. Тож не вбивайте своєю байдужістю українську мову і подбайте про україномовну більшість. Забезпечте україномовним мешканцям України можливість на повноцінне існування без необхідності знання іншої мови, і тоді вони нічого не будуть мати проти російської. Навіть в ролі другої державної. Як фіни нічого не мають проти шведської.

Я вже писав у цьому блозі про дискусії серед сучасних істориків про те, як варто писати історію у шкільних підручниках. І якщо в тому пості я ще сумнівався, чию сторону прийняти, то сьогодні я все для себе вирішив.

І вибір цей впав не на користь Яковенко. Прочитавши ще раз деякі її інтерв’ю в пресі, стало зрозуміло, що ці концепції буцімто нової модерної та європейської історії насправді несуть в собі дуже велику небезпеку для наших дітей.

Відмовившись від етноцентризму, Яковенко пропонує писати історію про всі нації, які живуть і жили на території України. На перший погляд, непогана ідея, але насправді жодна національна меншина в Україні і так не була обділена увагою, в нинішніх підручниках подана інформація і про поляків, і про жидів, і про кримських татар. Але як не як, ми вивчаємо історію саме України, а це, на мою думку, не просто територія, а і українська державність, а отже і та нація, яка цю державність творила. Тому передусім підручник має розповідати про історію української нації, як титульної на території України. А про інші нації не варто так переживати, про них є кому подбати. А от за нас, українців, ніхто ніколи крім нас самих не подбає і правду не напише.

Також пані Яковенко не подобається державницький підхід, який вона вважає анахронізмом, що вже давно відкинутий в Європі.   Що ж, можливо, в західноєвропейській історіографії цей підхід уже і не використовується, але ж Україна - це не Західна Європа, ми маємо зовсім іншу історію та сьогодення. Західноєвропейські нації вже давно мають свої держави, Україна ж здобула незалежність зовсім нещодавно, та й нині змушена виборювати свою ідентичність у боротьбі з шовіністично налаштованими сусідами.  Тому не варто орієнтуватися на їхні підручники при написанні наших.

Бо якщо ми відкинемо український державницький підхід, то вийде той такий державницький підхід, але вже польський або російський. Якщо українці не мають своєї власної державності, а головне не боряться за неї (бо ж Яковенко відкидає майже всі прояви боротьби українців за незалежність, кваліфікуючи їх як стихійні народні розбійницькі рухи, що принесли не користь, а жертви і страждання), то така нація є  нездатна до державотворення і тому приречена жити або під ляхами, або під москалями.

Та й не такий вже й невірний, на мою думку, державницький підхід. Бо будь-який етнос рано чи пізно підходить у своєму розвитку  до необхідності створення власної держави,  за яку починає боротися. Отже, держава - це завершальний етап перетворення етносу в націю. Без своєї держави нація існувати не може, і рано чи пізно вона буде асимільована іншими націями. Тому цілком природньо, що в наших підручниках з історії показана боротьба української нації за свою державність. Коли б не було цієї боротьби, то й не існувало би нині української нації. Розумію, коли такий підхід не подобається російським шовіністичним колам, але ж чому наш український фаховий історик відмовляє українцям у праві на існування?

А ось ця фраза мене взагалі шокувала: “По-друге, українці в Російській імперії були третім головним народом: населення імперія поділялося на «русскіх» і «інородцев», причому до «русскіх» належали великороси, білоруси і малороси, себто по-своєму привілейовані етноси.” (http://www.zaxid.net/article/54963/). І таку нісенітницю пише доктор історичних наук!!! Цілком очевидно, що до “русскіх” українці належали зовсім не тому, що москалі хотіли нас упривілеювати, а тому, що прагнули асимілювати нас і стерти між нашими народами будь-яку різницю.

Тому, я вважаю, що всі ці декларації про бажання написати нову проєвропейську історію з новими підходами насправді приховують під собою набагато більш ниці наміри, а саме втовкмачити нашим дітям спотворене бачення нашої історії, згідно з яким в Польщі і Росії українцям жилося як в маслі, а тому нема й чого добиватися якоїсь там самостійної України. Разом з тим застосовується тактика, широко поширена в СРСР, коли українцям вбивалося в голову, що на цій землі, крім нас, живе ще й понад 150 національностей, отже ми тут не є господарями і не маємо право на власну державу. Так само й в підручниках наші діти будуть змушені читати про історію будь-якого народу, але не свого.

Ось чому Табачник не ліквідував цю шарашкіну контору (Юхновський, Яковенко, Зашкільняк, Касьянов), яка ще кілька років тому почала критикувати роботу багатьох українських істориків-патріотів, які в постколоніальній Україні змогли відкинути радянські спотворення та перекручення, виробити власну схему історіописання і забезпечити українські школи та виші непоганими підручниками. Табачнику нова концепція історії, мабуть, подобається, але чи може вона в такому разі подобатися нормальним українцям?

Я все ж сподіваюся, що в Україні існує достатня кількість здравомислячих патріотичних істориків, які не дозволять так знущатися над нашим минулим, або хоча б будуть волати про цю жахливу ситуацію в пресі та на сторінках наукових видань. Необхідно робити це вже зараз, допоки ці українофобські підручники ще не надрукувалися і не почали уводити в оману наше підростаюче покоління.

Відсвяткували нещодавно свято незалежності. На жаль, у нас воно не є таким дійсно загальнонаціональним святом, яке було би не просто формально вихідним днем, а доходило би до душі кожного українця. Хотілося б, щоб кожен українець згадав у цей день, скільки тернистих доріг довелося пройти нашій нації, скільки славетних героїв полягло у боротьбі за цю вимріяну незалежність. Хотілося б, щоб незалежність була найбільшою цінністю для нації, такою як особиста свобода для людини. Щоб нікому ніколи не спало на думку сказати, а навіщо нам ця незалежність, так само як навряд чи якійсь нормальній людині спаде на думку сказати: я такий невдаха, навіщо мені свобода, нехай мною розпоряджається хтось інший, нехай я буду чиїмось рабом. Питання незалежності має бути святим і недоторканим для нації, інакше є багато сумнівів, чи це справді нація.

У нас же на жаль деякі спекулюють питанням незалежності. 23 серпня натрапив на дискусію на 5 каналі, де ведучі оперували якимось опитуванням, згідно якого 20 % українців не голосували би за незалежність України. Звісно, це не велика цифра, але вона насторожує. Проте такі дослідження мабуть взагалі не варто проводити. Бо не можна торгувати і спекулювати на незалежності. А сьогодні на місцевому каналі у людей питали, що їм принесла незалежність. Деякі казали, що незалежність їм нічого хорошого не принесла, і в совку жилося набагато краще, більшість все ж відгукувалися позитивно. Але хіба можна таким чином ставити питання? Як взагалі незалежність може сама по собі щось принести? Принести щось можна лише самому собі старанною і копіткою працею. А саме нічого на голову не звалиться, чи то в умовах незалежності, чи ні.

Та, на жаль, якби проблема була лише в цьому, то це лише пів біди. Але змушений констатувати, що наразі ми й не маємо толком ніякої незалежності. Звісно, повністю незалежних держав, мабуть, і не існує на світі, бо кожна країна так чи інакше залежить від інших. Але Україна залежна практично в усьому. Інформаційно ми окуповані Росією, на всіх каналах ідуть російські фільми або серіали, російська музика, російські ток-шоу. Енергетична залежність також очевидна. А з приходом Януковича до влади він поздавав москалям усі наші головні галузі промисловості, отже ми й  економічно залежні. Єдине, що поки маємо, це більш-менш політичну незалежність, але коли всі перераховані вище сфери залежні, то рано чи пізно зникає і політична незалежність, або ж вона стає просто декларативною.

Отже, ми ще не маємо справжньої незалежності, вона доволі примарна, а з приходом нового антиукраїнського режиму і той лад погасне. Тому навіть я, український націоналіст, не відчуваю якогось особливого потягу до святкування 24 серпня. Бо поки наша незалежність - це лише декларація, за її справжню нам ще треба боротися,  і не створювати ілюзій, що вона вже є.

В цьому році річниця так званої “великої перемоги” святкується особливо помпезно. Це, пояснюється, по-перше, ювілеєм події, а по-друге, зміною влади, для якої радянське тоталітарне минуле є дуже близьким і рідним. Впринципі й за Ющенка ми не відійшли від радянської традиції святкування 9 травня з помпезними парадами, вивішуванням червоної символіки і погрозливими промовами на адресу різних “фашистських недобитків”. Але в цьому році це особливо помітно.

Але чи можна вважати дату 9 травня перемогою українського народу? Безумовно ні. Цю дату можна назвати перемогою СРСР, перемогою УРСР, перемогою Сталіна та комуністів, але не перемогою України. Бо українцям від тої перемоги жити стало не легше. Один жорстокий окупаційний режим (німецький) змінив інший не менш, а в деяких випадках і більш жорстокий та людиноненависницький совєцький окупаційний режим. І якщо під час війни, совєцький режим ще якось намагався показати видимість того, що Україна є цілком самостійною країною (введення національних орденів ім. Б. Хмельницького, створення власного міністерства освіти та закордонних справ), то після повного розгрому Німеччини це все перестало бути необхідним. Тому повним ходом розпочалися масові репресії, депортації, арешти та вбивства. Чим кращою ця окупація була від німецької? Та нічим.

Тому святкувати якусь “перемогу” в цей день - просто смішно. В цей день треба плакати і згадувати усіх жертв цієї страшної війни, незалежно від того, хто в якій армії воював. Потрібно зміщувати акцент з поняття “перемоги” на поняття “пам’ять”. Тільки так можливо примирити суспільство. Адже цілком очевидно, що вояк УПА не піде святкувати “перемогу” 9 травня разом з червоноармійцями та гебістами, бо не була то для нього перемога. А от разом з ветеранами Червоної Армії (справжніми ветеранами, яких уже дуже мало, а не гебістами та енкаведистами) вшанувати пам’ять усіх загиблих воїн УПА не буде проти. Власне, так і робиться в усіх цивілізованих європейських країнах, де вже давно зникла агресивна риторика та помпезні паради з феєрверками, натомість усі разом згадують жертв війни, і усвідомлюють необхідність недопущення тоталітарних режимів до влади, які розв’язують подібні війни.

Стосовно ж назви свята, то я пропоную перейменувати його на “день переможених”. Переможених совєцькою пропагандистською машиною, яка всі свої зусилля зосередила на створенні міфу “Великої вітчизняної війни” та “всенародного опору фашистським загарбникам”. І багато в чому, люди і досі, на жаль, перебувають в полоні цих ілюзій. Дуже часто мені доводиться чути: “Дякую ветеранам за мирне небо, за можливість жити на своїй землі і радуватися життю” або щось подібне. Цікаво, невже б німці нам це небо закрили? Чи всіх би підряд повбивали? Навряд чи. То ж і при німцях можна було б жити. Звісно, навряд чи б це життя було дуже гарним, але, мабуть, не гіршим ніж життя за совєтів.

Таким чином, це “свято перемоги”, є, на мою думку, добрим лакмусовим папірцем, в якому стані перебуває українське суспільство. І поки ми будемо послуговуватися в даному питанні радянськими мітами про “Велику Вітчизняну війну”, про “звільнення від німецько-фашистських загарбників”, доти не можна буде сказати, що українське суспільство повністю звільнилося від ідеологічного тягаря минулої епохи.

 Нещодавно я наткнувся на дискусію професорів Мицика та Яковенко про те, як слід писати підручники з історії України. Та й останнім часом ця тема знову стала надзвичайно актуальною зі зміною міністра освіти. Чесно кажучи, я й сам нерідко задумувався над цим питанням. Бо якось занадто трагічна у нас історія виходить. Постійно нас гнобили, пригноблювали, а ми все боролися, боролися, але в кінці-кінців не могли об’єднатися і програвали. І так багато разів. Якась прикра виходить історія. Мало у нас було перемог та героїки, в нас не було своєї імперії, такої як в Росії чи в Польщі.  Тому надзвичайно гостро постає питання як подавати таку історію. Якщо говорити про академічні праці, то тут впринципі зрозуміло: якою б гіркою не була правда, але від неї нікуди не втечеш. Якщо ж ми говоримо про дітей, то тут підхід повинен бути дещо інакшим. Для дітей історія повинна бути цікава, доступна, до того ж в ній мають бути певні моральні орієнтири, тобто вказівки на те, що є добрим, а що є поганим. А так як розібратися, що було добрим, а що поганим є і для дорослих надзвичайно непростою справою, то тут виникають запеклі дискусії.

Я, звісно, не знаю всю історію взаємовідносин пана Мицика та пані Яковенка, але в загальних рисах їхня суперечка полягає в наступному. Пані Яковенко критикує пана Мицика та авторів шкільних підручників за їхній надмірний етноцентризм, зосередженості на воєнній історії та ідеалізації стихійних народних рухів (козацтва). Також пані Яковенко переконана, що історію не можна розглядати в межах таких ефемерних категорій як народ або клас, ігноруючи при цьому просту людину. Мицик же відповідає на ці нападки таким чином: треба розглядати передусім історію своєї нації, про росіян, жидів, поляків та інших потурбуються відповідно російські, жидівські та польські історики; мілітарної історії в підручниках подається цілком в межах допустимих норм, як і в шкільних підручниках з історії інших європейських країн. Що ж до козацтва, то тут пан Мицик вважає, що воно стало втіленням української нації і підняло її на національно-визвольну боротьбу проти загарбників. Як бачимо, дослідники дискутують переважно в межах середньовічної та ранньомодерної історії, тобто в тих межах, в який вони є спеціалістами. І хоча ці часи не викликають стільки запалу, як, наприклад, двадцяте століття, проте ця історія є не менш важливою за новітню.

Що ж, спробуємо проаналізувати аргументи обох сторін і прийти до якогось висновку. Я багато розмірковував над цим питанням і шальки моїх терезів почергово схилялися то на сторону пана Мицика (якого я знаю особисто, він декілька разів вів у мене курси в Могилянці), то на сторону пані Яковенко. Але істина, напевне, як завжди лежить десь посередині.

Цілком слушними можна визнати деякі зауваження пані Яковенко. Дійсно, українська історія у своїй методології безнадійно відстала від її найкращих західних зразків, де історики все більше і більше намагаються приділяти увагу простій людині, розуміючи всю багатогранність історії для різних людей у різні часи. Нині західна історія активно працює над такими напрямами дослідження як історія повсякдення, історія німотної більшості, мікроісторія і т. д. В Україні такі ж дослідження поки майже не проводяться. Але це можна пояснити об’єктивними причинами: в СРСР історична наука була загнана під жорсткі рамки марксизму-лєнінізму, відхід від яких жорстоко присікався. Весь історичний процес мислився як послідовний ланцюжок зміни соціально-економічних формацій від первісності до комунізму, який супроводжувався  постійною боротьбою пригноблених класів з експлуататорами. Будь-який відхід від даної схеми жорстко присікався. Тому й залишилися ми осторонь найкращих західних віянь та надбань, які впевнено заявили, що історичний процес - надзвичайно складна штука, і його не можна втискувати у якісь економічні рамки чи історично обумовлені закономірності. Та й розглядати слід не лише зовнішньополітичну історію та війни, а варто намагатися пізнати життя простої людини, її прагнення, мрії та ідеали.

Проте коли розпався совок, то нам було не до цих нових модних віянь. Нам дісталася заідеологізована неправдива історія, яку треба було майже повністю переписати. Цим і зайнялися наші історики. І хоча змінилася вивіска, але сама суть розгляду історичного процесу залишилася майже такою ж, як і в совку: знову була боротьба пригноблених з пригноблювачами, тільки “клас” змінився на “народ”.Щоб же змінити ці принципи, історію повинні почати писати люди, які вже вчилися новим модерним методам. Випускники ж радянських університетів хоч і здатні поміняти кольори з червоного на жовто-блакитний, але поміняти саму модель свого мислення не здатні. Тому в цій ситуації може допомогти тільки час і зміна поколінь.

Проте тут не треба забувати, що ми дискутуємо насамперед про шкільні підручники. А тут, як я вже зазначав, є своя специфіка. Дітям потрібна цікава і доступна історія з чітким визначенням “что такое хорошо и что такое плохо”. До того ж в даному віці вже закладаються певні уявлення про себе, свою національну ідентичність та історичну долю своєї нації. Тому підручник повинен допомагати дитині усвідомлювати свою національну приналежність, яка проявляється, перш за все, через своє відокремлення від інших націй. Іншими словами, нас робить нацією те, що не характерно для інших націй. Такою силою в Україні було козацтво. Саме козаки стали одним із підвалин українського національного міфу. Тому не можна так просто применшувати їхнє значення в українській історії, розглядаючи їх, лише як руйнівну народну стихію. З іншого боку, мабуть, треба дещо применшити антипольську та антиуніатську риторику. Бо активна антипольська агітація може привести уми дітей до виправдовування союзу з Росією в 1654р, а антиуніатська риторика призводить до упередженого ставлення до сучасних уніатів - греко-католиків, тобто західних українців. При розгляді Берестейської унії необхідно пояснювати, що хоч на той час це було негативним явищем і ця новоутворена церква несла переважно розбрат, але згодом, в ХІХ ст. ця церква стала справжньою твердинею і оплотом українства. Тому нема худа без добра, як то кажуть. Взагалі, історія - це дуже складна штука, і тут не варто шукати лише білих чи чорних кольорів, вона, як і все життя - сіра. В кожному історичному явищі були як негативні, так і позитивні сторони. Я переконаний, що така постановка питання буде змушувати дітей задумуватися над кожним історичним явищем з різних боків, і в подальшому, сподіваюся, не даватиме різній шкідливій пропаганді затуманювати їхній мозок.

Отже, в даному випадку, історикам треба намагатися шукати золоту середину. Ми маємо враховувати найкращі західні традиції історіописання, а з іншого боку варто розуміти, що Україна - це не Англія чи Франція. У нас дуже довго не було власної історії, тому з отриманням свободи наші історики часто схильні кидатися в крайнощі. До того ж у нас ведеться жорстка цивілізаційна війна з Росією, війна за нашу національну ідентичність. Тому не варто одним махом відкидати такі важливі підвалини нашого національного буття, як козацтво і його важливу роль в історії нашої нації. До того ж, на моє тверде переконання надмірна об’єктивність - теж не панацея. У всіх націй є свій історичний міф, який хоч  і не завжди відповідає історичній правді, та все ж необхідний для існування нації. Тому, можливо, не треба намагатися бути занадто правдивими у шкільних підручниках. Кому потрібна та правда?

Ну а стосовно етноцентричності історії, то тут теж не варто перегибати палицю. Хоч на нашій землі здавна жили різні народи, але не варто забувати і про корінну націю - українців, які споконвіку живуть на своїй, Богом даній, землі.

Таким чином, як бачимо, питання про написання історії - дуже непросте. Але я сподіваюся, що відкрита дискусія здатна допомогти дослідникам у даному питанні.

Ось і остання зима. Остання зима правління Ющенка. З закінченням повноважень Ющенка закінчиться ціла епоха, причому не лише в Україні, а і у всій Східній Європі. В 2004 році Україна відкрила себе світові як приклад торжества демократії над авторитаризмом. Відтоді вона стала на один бік з Польщею, Словаччиною, Чехією, Угорщиною, Румунією, Болгарією, Прибалтикою, а Росія разом з Білоруссю залишилася по інший бік. І це не могло їх не занепокоїти, особливо якщо йдеться про сповнену імперських амбіцій Росію, бо, по-перше, демократія в Україні загрожувала авторитарному режимові в самій Росії, а по-друге, робила Україну більш незалежною і самостійною державою. Тому наша північно-східна сусідка (і послав же Бог сусіда!) з усіх сил намагалася не допустити розвитку демократичних цінностей в Україні та просування України до клубу демократичних націй. Для цього був задіяний величезний ресурс: від волання російських політиків та знімання пропагандистських кінострічок до газового шантажу. І Росії таки вдалося не допустити головного: Україні не вдалося влитися до моноліту демократичних націй. Багато в чому їй у цьому допомогли і українські “помаранчеві” політики, які пересварилися між собою замість того, щоб ефективно працювати на благо країни. Тому в 2010 р. нація зробила той вибір, який зробила. Вибір, який якщо і не відкине нас назад у розвиткові наших національних та демократичних цінностей, то точно загальмує і зупинить цей процес. Той вибір, яким Росія, безумовно, задоволена. Чому? Бо по-перше, Янукович явно не буде дратувати Росію питаннями НАТО, ОУН-УПА, Чорноморському флоту в Севастополі дозволить базуватися вічно, а українська мова поступово опинятиметься на другорядних ролях. Більше того, навряд чи Янукович буде панькатися з демократією в Україні, і встановить режим максимально наближений до російського зразка.

Тож можна сказати, що поки що Росія перемогла.  Путіну можна радуватися і потирати на радощах руки. Але переконаний, що демократичний вибір, який Україна зробила у 2004 році - не випадковий. Тому він обов’язково буде проявляти себе і не дозволить новій владі одним махом покінчити з демократичними цінностями. А отже, і Росії не треба заспокоюватися. Виграна битва, але війна триває.

Що ж до Ющенка, то особисто я за часи його президенства відчував до нього різні емоції: від захоплення та надії до злості та агресії. Багато з того, що він робив, я не підтримував (меморандуми з Януковичем, часто безпідставна критика Юлії Тимошенко, нагородження орденами Ківалова та інших одіозних осіб). Але, з іншого боку, Ющенко дуже багато чого зробив для національного відродження та впровадження демократичних цінностей. За його президенства спілкування українською мовою майже перестало вважатися ознакою села. Українська мова поширилася на телебаченні та радіо, з’явилася мода на етностиль, ми згадали і вшанували пам’ять жертв Голодомору, відкрито заговорили про роль ОУН-УПА в історії України. За президенства Ющенка ми могли сміливо критикувати наших політиків, виходити на пікети та демонстрації і не боятися бути побитими та розігнаними. Проте його м’якотілість, нерішучість та половинчатість призвели до того, що демократичні та національні цінності були дискредитовані в очах значної частини громадськості. Бо якщо люди не довіряють людині, то часто вони підозріло ставляться і до всіх її починань, навіть найшляхетніших.

Тому нині важко оцінити роль Ющенка у нашій історії. Очевидно, що більш об’єктивніше  це буде зроблено пізніше, з висоти прожитих років і залежно від того, що буде після нього. Але все ж таки візьму на себе сміливість припустити: Ющенко назавжди залишиться антигероєм для авторитаризму та тоталітаризму, а також для Росії, яка уособлює ці явища і навряд чи коли-небудь стане демократичною. Для Росії він назавжди встане в ряд з Мазепою, Петлюрою та Бандерою. А це свідчить, що свій вклад у цивілізаційну боротьбу України з Росією, а отже і боротьбу цінностей Заходу і Сходу, він зробив.

Шість способів схилити до себе людей:

1. Проявляйте щирий інтерес до інших людей.

2. Посміхайтесь! Адже це найпростіший спосіб справити вигідне перше враження.

3. Пам’ятайте, що для людини звук її імені - це найсолодший і найважливіший звук людського мовлення.

4. Будьте хорошим слухачем. Заоохочуйте інших розповідати вам про себе - це найлегший спосіб стати хорошим співбесідником.

5. Ведіть розмову в колі інтересів вашого співбесідника.

6. Давайте людям відчути їх значимість і робіть це щиро.

На виборах щиро вболівав за долю української націоналістичної партії ВО Свобода. Покладаю на неї надії у плані змін життя в нашій країні на краще. Проте, на жаль, ця партія поки ще не має достатньої підтримки. Результат у півтора відстотка недостатній навіть для проходження до Парламенту.

І я задався собі питанням: чому зараз в Україні партія, яка несе в собі ідеологію українського націоналізму, тобто тієї ідеї, на основі якої українці боролися протягом майже цілого XX століття за українську самостійність, набирає так мало голосів? Адже ідеологія українського націоналізму була визначальною для формування української нації та її збереження в умовах колоніального та тоталітарного тиску.  З українськими націоналістичними ідеями на вустах та у у головах загинули або потрапили до в’язниць десятки тисяч воїнів Української Повстанської Армії. В Західній Україні пам’ятають про подвиг цих людей і свято бережуть пам’ять про них, але на виборах чомусь продовжують голосувати або за популістку-космополітку Тимошенко, яка доволі далека від націоналістичних ідей, або ж за єврейчика Яценюка, який після усім відомого випадку неначе чокнувся, верещачи про якусь міфічну загрозу нацизму в Україні, дехто ж вбачає порятунок у комсомольцеві й колишньому поплічникові Януковича Тігіпку.  Тягнибок за такого розкладу навіть в своєму базовому регіоні опиняється на другорядних ролях, набираючи близько 5 % голосів. Що ж заважає Тягнибокові? Чому його націоналістичні ідеї не сприймаються суспільством?

На мою думку, націоналізм Тягнибока треба певною мірою осучаснити. Не можна, живучи у ХХІ ст. пропагувати ідеї, які були актуальними в минулому віці. Той радикальний та інтегральний націоналізм, який був доречний і знаходив підтримку в масах тоді, зараз дещо відлякує людей. Мені можуть заперечити і вказати на історичну спадкоємність у ідеї націоналізму. Я й не заперечую, що ми повинні знати нашу історію, знати ідеї “класиків” українського націоналізму: Міхновського, Донцова, Сціборського, Бандери, Стецька. Проте треба також враховувати, що вони жили та діяли в зовсім інших історичних умовах та обставинах, коли незалежної України ще не існувало. Їхні ідеї вузького етнічного націоналізму мали сенс тоді, проте не завжди вони застосовні зараз.

Одним із наріжних каменів у ідеології сучасного українського націоналізму є питання політичного та етнічного розуміння нації. Тягнибок, наприклад, повністю відкидає ідею “політичної нації”, наголошуючи на нації, як насамперед кровно-духовній спільноті людей. Але тут закладена певна слабкість та невизначеність. Тягнибока та членів його команди часто запитують: “Чи може українцем вважатися людина, яка не є етнічним українцем, але знає мову, шанує звичаї і все робить для добра України?”. На це запитання Тягнибок не може дати чіткої відповіді. Адже, з одного боку, так вже склалося, що на території України проживає доволі багато різних національнастей, а крім чистих націй існує дуже багато змішаних шлюбів, тому знайти абсолютно чистого етнічного українця доволі важко, а з іншого боку, Тягнибок боїться вийти за рамки свого дещо вузького націоналізму.

Що ж в такому разі робити? На моє тверде переконання, Україні необхідна нова ідеологія націоналізму, яка би відповідала вимогам сучасного життя. Пропоную назвати такий націоналізм модерним. Основна його ідеї така: будь-яка людина, що живе в Україні, незалежно від свого етнічного походження, визнається українцем. Водночас кожна людина має своє етнічне походження, і має право на забезпечення свої прав. Але об’єднавчою ідеєю для усіх українців має стати побудова сильної Української держави з єдиною державною українською мовою, яка буде вирішальним фактором усвідомлення своєї ідентичності не лише для етнічних українців, а й для усіх жителів України. Державна мова повинна домінувати в національному інформаційному просторі, цією мовою повинні видаватися журнали, газети та книжки, вестися офіційна документація. І хоч держава повинна ґарантувати розвиток мов національних меншин, але вони не повинні заважати розвиткові державної мови. Будь-який посадовець або чиновник повинен знати українську мову та вільно розмовляти нею.

Таким чином, націоналізм вийде зі своїх суто етнічних рамок, які в сучасному поліетнічному світі вже не можуть слугувати єдиним засобом ідентифікації. До того ж, така ідеологія є більш ширшою та привабливішою для ширших верств населення і передбачає залучення до українського національного відродження не лише етнічних українців, а широке коло людей.

Звісно, це лише поверховий нарис тієї нової ідеології, яка може стати визначальною для майбутнього українського суспільства. Ця ідеологія ще потребує свого докладного теоретичного обґрунтування. На жаль, нині ми не маємо такого масштабного теоретика націоналізму, який би синтезував і видав на-гора нові ідеї, які б визначили подальший рух націоналізму в Україні і мали вплив, подібний до впливу ідей Донцова на оунівську молодь в 20-х та 30-х роках минулого століття. Але я з нетерпінням чекаю на нового пророка. Ідея українського націоналізму потребує термінової модернізації, якщо вона не хоче загубитися, захлинувшись у своїй необдуманій та неприйнятній для більшості народу ідеї протиставлення націй в одній державі.

Читаючи різні проросійські форуми і сайти (як російського так і українського походження), я часто натикаюся на спроби приниження України та українців. Проте часто критика стосується не всіх українців, а переважно «галичан» або ж як їх часто називають «западенців». Галичину та галичан критикують за антиросійські настрої, за їхню віру (греко-католицтво), за підтримку національно-визвольного руху (УПА) тощо. При цьому галичани часто протиставляються іншим українцям. З іншими українцями москалі ще готові миритися, вважаючи їх за «своїх», але Галичину відкидають від так званого «русского мира» майже всі. Я би назвав це явище галофобією (від слів Галичина і фобія – страх). Проте в даному випадку галофобія може розглядатися як складова частина українофобія. Але галофобії, на жаль, піддаються не лише шовіністично налаштовані москалі або проросійськи налаштовані українці. Це явище часто зачіпає і тих, для яких з погляду здорового глузду воно б вважалося абсолютно непритаманним: українських патріотів. Ці патріоти є родом з так званої Великої України або Наддніпрянщини (Подніпров’я, Таврія, Донбас, Слобожанщина, Поділля, Буковина та Волинь). І тут ми також стикаємося з тим, що ставлення до галичан далеко не однозначне. Часто наддніпрянці не зовсім сприймають галичан, ставляться до них якось підозріло. Найпоширеніший привід до претензій – це те, як галичани говорять. Наддніпрянцеві часто здається, що галицька мова – то є суцільний польсько-мадярсько-німецький суржик. Наддніпрянці зляться на галичан з їхніми «коліжанками», «філіжанками», «мештами», «файними легінями», «горнятками», «кобітами» та іншими словами, які здаються дуже дивними і незрозумілими наддніпрянцеві. Наддніпрянець чомусь думає, що літературна мова – то єдино правильна, а будь-які діалекти – то вже чийсь іноземний вплив. Тому і робляться наддніпрянцем висновки, що галичани – то не справжні українці, а напівполяки. «Поїдь в Галичину і поговори з ними, ти ж нічого не зрозумієш!» - переконують вони. Що ж, я і з’їздив. І чомусь я всіх галичан прекрасно розумів. Діалектні невідомі слова я чув дуже рідко, і то переважно десь у карпатських селах, а не в містах. Можливо, наддніпрянці просто не одразу здатні зрозуміти галичан через те, що їхня українська мова засвоєна з дитинства і тому галичани можуть розмовляти українською швидко, не думаючи перед кожним словом, як це часто трапляється з наддніпрянцем. Та і взагалі, живучи десь в Києві, Житомирі чи Полтаві, наддніпрянець не звик чути чисту українську мову, переважно він чує російську або суржик. Тож і незвичною на перших порах видається бігуча чиста українська мова від галичан. Можливо, наддніпрянця насторожують наголоси галичан: лЮблю, бУло, рОблю, хОжу. Але ці наголоси природні, вони б і в наддніпрянців ці слова так само би наголошувалися, якби їхня мова була не вивчена, як іноземна, і тому певною мірою синтетична, а засвоєна з колиски. Наддніпрянець, який розмоляє чистою українською, як правило, завжди думає, перед тим, як щось сказати, звіряючи це з літературною мовою. Він звик це робити, бо лише таким чином зміг позбутися суржику. Галичанин же говорить так, як навчили його батьки. І жодного тут польського впливу. Хоча ні, польський вплив все ж є, і це природньо, зважаючи на те, скільки століть Галичина перебувала під владою Польщі, але цей вплив менший, ніж російський вплив на Велику Україну. Польського суржику у мові галичан набагато менше, ніж російського суржику у мові наддніпрянців. А якщо в Галичинв і трапляються діалекти, то дуже рідко. І вони, на мою думку, зовсім не шкодять українській мові, а навпаки, збагачують її. Бо діалекти – то багатство мови. Без них вона суха і рафінована.

Інша причина відкоремлення галичан – віра. В масовій українській свідомості утвердилася думка, що всі вони католики, і носії якоїсь зовсім іншої психології. Але це – міф. По-перше, не треба плутати греко-католиків і римо-католиків. Що суттєво відрізняє греко-католиків від православних – це лише політична підпорядкованість. Греко-католики визнають своїм покровителем Папу Римського, і організаційно уніатська церква підпорядковується Риму. В усьому ж іншому греко-католики майже такі ж як і православні. Вони відзначають ті ж самі свята, що і православні, і в той же самий час. Греко-католики будують такі ж самі церкви у візантійському стилі, що і православні, так само організовують богослужіння та інші ритуали.Просто так історично склалося, що в Галичині прижилася уніатська церква і стала тією організуючою і спрямовуючою силою, яка допомогла галичанам відстояти свою національну ідентичність і вела їх на боротьбу за незалежність. Тому то так і боролася проти УГКЦ совєцька влада. Але попри всі намагання, їй не вдалося знищити цю церкву. Богослужіння велися в печерах, катакомбах, на квартирах, але люди продовжували зберігати вірність своїй церкві.

Але в Галичині поряд з греко-католиками є й багато православних церков. Коли я подорожував Тернопільщиною (галицькою), то екскурсовод, який обслуговував нашу групу, сказав так: «Спочатку (після проголошення незалежності – Д.) у нас в селах були певні непорозуміння між православними та греко-католиками про те, кому буде належати церква. Але поступово греко-католики збудували собі свою церву, а православні – свою, тобто майже в кожному селі є по дві церкви. І ніяких конфліктів немає. Люди ходять до однієї церкви, але ціклком спокійно можуть зайти і до іншої, ніякої в цьому проблеми немає». Отже, в Галичині живе багато православних людей (переважно вони належать до УПЦ КП і УАПЦ, хоча трапляються і церкви УПЦ МП), які будують собі церкви і спокійно туди ходять. Тому твердження, що тут всі католики – безпідставне. Тут  мирно живуть як греко-католики, так і православні, причому вони як правило чітко не розділяють себе і є прихильниками створення єдиної помісної проукраїнської церкви.

Це два найпоширеніші міфи, що визначають ставлення українців до галичан і спричинюють таке явище як галофобія. На жаль, до галофобії схильні не лише прості українці, а і поважні науковці, які замість того, щоб просвітлювати та об’єднувати націю, лише підживлюють надумані міфи. Найяскравіший приклад – академік, доктор історичних наук Петро Толочко. Ось його висловлювання: «Жители Центра, Востока и Юга Украины - народ спокойный, трезвомыслящий и лояльный, а галичане - очень экспансивные и пассионарные. Они готовы терпеть лишения и развал экономики, лишь бы “уси говорылы украйинською мовою”, лишь бы “воякив” ОУН-УПА признали героями. Это люди с совсем другой психологией, с совсем другими ценностями, с другой религией - они же католики все. Мы эту непонятную нам ментальность не учитываем и поэтому проигрываем постоянно» (http://www.delfi.ua/news/daily/news/akademik-tolochko-galichane-komanduyut-ukrainoj.d?id=604216). Толочко є виразним носієм галофобії в її українофобному варінті. Він протиставляє галичан іншим українцям. Але галичани відрізняються від інших українців лише тим, що їм пощастило не увійти до складу СРСР у 1920 р. і не пережили тих усіх трагедій, які припали на долю наддніпрянців. Галичанам, щоправда, теж дісталося, але вже пізніше: у 1939 році. І радянська влада за відносно короткий час свого існування на цих землях не змогла зломити дух українства. Але згадаймо, невже ж наддніпрянські українці так радо сприйняли у себе совєцьку владу в 1917 році і ніяк не боролися проти неї? Боролися, та ще й як. Антибільшовицькі повстання тривали дуже довго. Можна провести чіткі паралелі між антибільшовицькими повстаннями наддніпрянських українців 1917-1922 рр. і антибільшовицькою боротьбою західних українців в 1944-1950 рр. Щоби придушити повстання на Наддніпрянщині, більшовики змушені були вдаватися до нечуваної жорстокості, а потім лише значними поступками в національному, економічному і мовному питанні змогли заспокоїти розбурхану народну масу. Лише Голодомор 1932-1933 рр. змінив ситуацію і майже повністю знищив український дух на надднірянських землях. В Галичині ж цей дух знищити не вдалося. І галичани вели проти окупантів жорстоку і безкомпромісну боротьбу, запалюючи своїм прикладом і ті рештки національної свідомості, що ще жевріли в Наддніпрянщині. Можна казати про певну тяглість, спадковість і взаємозалежність галицького та наддніпрянського національно-визвольного руху. Коли наддніпрянський рух був придушений, естафету боротьби за Україну перейняла Галичина, так само як Галицько-Волинська держава в XIII ст. стала спадкоємицею Києво-Руської держави після монголо-татарського нашестя.

Тому закликаю українців припинити послуговуватися міфами у ставленні до Галичини та галичан. Це така ж споконвічна українька земля, як і Наддніпрянщина та Волинь. Певні особливості, які є в Галичині, лише збагачують мовне та культурне багатство нашої нації. Галичина – органічна частинка нашої Батькіщини, якій ми багато в чому зобов’язані нашою свободою та незалежністю.